8 січня Україна відзначає день народження Василя Симоненка - журналіста, визначного українського поета та одного з найактивніших діячів руху опору шістдесятників.
Василь Симоненко не встиг постаріти. Передрікаючи собі смерть у 30 років, поет пішов із життя у 28…
Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять – смерті в очі подивлюсь.
Василь Андрійович Симоненко народився в селі Біївці на Полтавщині.
У 1952 році, закінчивши з золотою медаллю середню школу, Василь вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Це був легендарний курс журфаку. Разом з ним навчалися Тамара Коломієць, Борис Олійник, Юрій Мушкетик, Валерій Шевчук.
Після отримання диплома Симоненко працював у редакціях газет. У редакції "Черкаської правди" Василь познайомився зі своєю майбутньою дружиною Люсею. Згодом у родини народився син Олесь. Саме йому поет присвятив "Лебеді материнства".
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати…
Можна все на світі вибирати сину
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Писати вірші Василь почав ще в студентські роки, однак майже не друкував їх, не виносячи втручання радянської цензури. За його життя було видано лише збірку лірики "Тиша і грім".
Симоненко вірив, що після страшних геноцидів і голодоморів, тоталітарних жахів імперії, український народ посяде гідне місце у світі.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
У 60-х рр Симоненко брав активну участь у роботі Клубу творчої молоді. Серед учасників Клубу були Алла Горська й Ліна Костенко, Іван Драч й Василь Стус. Поет їздив по Україні, виступав на літературних вечорах.
Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового поховання жертв розстрілів НКВС. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.
В цей час лікарі діагностували в Симоненка рак нирок. Хоча багато хто з друзів вважали, що поштовхом до смертельної хвороби стало жорстоке побиття поета міліціонерами на автостанції у Смілі. Справу зам’яли, але поет так і не оговтався від фізичних травм.
14 грудня 1963 року поет помер у черкаській лікарні.
У 1965 році в Мюнхені у журналі «Сучасність» вийшли поезії Симоненка, збірка «Берег чекань» та фрагменти його щоденника «Окрайці думок». Це справило ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі.
У 1965-му поета посмертно висунули на Шевченківську премію, однак отримав він її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні.
«Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України», – говорив Євген Сверстюк.
У 2010 році завдяки Національній радіокомпанії України було видано аудіодиск «Лебеді материнства». В нього увійшли 17 записів авторського виконання поетом власних творів.
Автор: Щербак Світлана
Титульний мал. В. Клименко. Портрет Василя Симоненка. 1985 р.
Отримуйте тільки свіжу і цікаву інформацію про новини освіти в Україні та за кордоном