Як батьківські страхи живлять неефективну систему освіти

Багато молодих людей готові пожертвувати мрією, щоб вступити нехай не за покликанням, зате на бюджет – але чи варте це того?

Студент заходить до університетської аудиторії, а потім довгі місяці вдається в питання – навіщо він тут?

Викладач знову і знову питає – коли його робота буде гідно оплачена? Роботодавець, наймаючи випускника, цікавиться – що той робив у ВНЗ?

Платник податків дивується – що він фінансує?

Батьки, які так багато сил і ресурсів вклали у дитину (читай – витратили грошей на репетиторів) обурюються – чому ця дитина нічого не хоче?

Зачароване коло, де у кожного є своя прихована вигода в тому, щоб продовжувати, і свій біль. Серед вигод – не напружуватися, не мінятися, не ризикувати, не брати на себе відповідальність, продовжити дитинство, не йти в невідомість. А біль – про життя наполовину, імітацію і безглуздість.

У звичайні часи люди, як правило, діють більш стереотипно, йдуть второваною стежкою. Однак в такі складні періоди, як зараз, коли невідомість загострюється, з нею доводиться зустрічатися, виходити з трансу, міняти старі звички і ставити собі нові запитання. Тези "життя коротке", "робота – це тимчасово" перестали бути метафорами і стали для багатьох реальністю. Роботодавці задалися запитанням – а хто ці ключові люди в команді, яких треба зберегти. А платникам податків пора поцікавитися – чому те, що ми оплачуємо, називається "безкоштовно".

Чую стогони...

Одна з безлічі причин ситуації, що склалася – страхи батьків, які живлять неефективну систему вищої освіти. Страх невідомості, боязнь відсутності контролю, побоювання втратити момент. Питання – що я скажу своїм батькам, бізнес-партнеру, сусідам, якщо моя дитина не піде навчатися до ВНЗ або кине його.

Багато сімей довгий час не наважуються нікому зізнатися в тому, що їхня дитина кинула навчання, а діти довго не повідомляють цю новину батькам, імітуючи студентство. Їм час створювати клуби підтримки і ділитися цією правдою і тим, як з нею жити. Але ж через кілька років ці нелінійні траєкторії будуть розглядатися як історії успіху, в яких молоді люди набралися сміливості зробити альтернативний хід. Але це потім. А поки що, в точці невідомості, страшно і почуваєшся вразливим. З цієї точки можуть народжуватися гарні рішення – відпустити, вірити і підтримувати, а можуть з'являтися й захисні реакції – змусити, примусити, спокусити (часто це називають мотивацією).

Адже проблема не в тому, що вища освіта не важлива, а в тому, що відкидається багато інших альтернатив для старту професійного шляху – робота, волонтерство, свій підприємницький проєкт або неформальна освіта, поєднана з роботою. Я впевнена, що рік роботи офіціантом після школи дає набагато більше користі для особистісного розвитку, ніж рік імітації навчання. І студенти, що поєднують навчання з роботою, часто вчаться краще.

Друге живильне середовище – любов до безкоштовного і карго-культів.

Нічого поганого в ідеї безкоштовної освіти немає, це добрий намір – зробити її доступною для людей різного достатку. Але питання – чи можемо ми шляхом наявних ресурсів у країні зробити освіту якісною? При цьому нинішній формат навчання на бюджеті такий, що сама ідея вищої освіти поступово перетворюється на профанацію. Абітурієнти готові пожертвувати мрією заради того, щоб потрапити нехай не за покликанням, зате на бюджет, а згодом ніколи не працювати за фахом.

Всі розуміють, що диплом вже нічого не гарантує, але все ж живуть з нездоровою ідеєю, що без диплома ти – недолюдина. І, як підсумок, знецінення невузівських професій і розрив на ринку праці: безробіття одночасно з великою кількістю незаповнених вакансій.

Я опитала багато шеф-кухарів та інженерів у Італії, і поки що не зустріла жодного з вищою освітою – виявляється, є й інші способи передачі будь-якої експертизи. Італійський шеф-кухар Бруно Барб’єрі в 17 років втік у США на круїзний лайнер. Його університетом був підйом о 4 ранку і приготування сніданків – 600 яєчень кожен день. Зараз він володар семи мішленівских зірок.

Впевнена – через стереотипи ми прямо на старті втрачаємо творчу енергію молодих людей, яких переміщаємо з однієї теплиці – школи, де життя вивчається ха книгами, в іншу – виш, де їх ентузіазм часто заморожується. І на виході недоотримуємо успішних підприємців, винахідників і просто сміливих людей.

При цьому ми вчимо молодь жити в тій моделі соціуму, в якій самі жити вже не хочемо – де немає конкуренції серед викладачів, немає вибору предметів для студентів, немає зв'язку з практиками в професії, де толерантні до плагіату і де відбувається перший досвід побутової корупції. У підсумку в суспільстві тотальної імітації саме виші викладають ази цієї майстерності.

Що робити?

– Чесно зізнатися собі, звідки звучить внутрішнє батьківське запитання – зі страху, туги за стабільністю і гарантією вічної професії або з любові і віри? Знайти сміливість бути поруч, спостерігати і підтримувати те, що народжується і проростає, чути слабкі сигнали, пам'ятати що плодів і результатів чекають восени, а не навесні.

– Відмовитися від давно застарілого вибору професії з огляду на шкільні предмети. Чесно зізнатися дітям, що ми, дорослі, залишаємо їм багато невирішених проблем – недобудовану країну зі слабкими інституціями, екологічні виклики, відсутність консенсусу в суспільстві щодо більшості важливих питань. І найголовніше зараз поставити запитання: хто ці люди майбутнього, які зможуть впоратися з його викликами? Що вони знають, вміють, а головне – як вони мислять і співпрацюють, чим відрізняються від нас і як ми, дорослі, можемо створити розвивальне середовище для їх зростання.

Тамара Сухенко