Пошук по сайту

"Спогади про 1 Травня 1984 року" - Ігор Лікарчук

Освіта в Україні

Блоги

Сьогодні - 1 Травня. Нахлинули спогади…

Ключовим моментом цього дня були т.з. «святкові» демонстрації, котрі вважалися важливою складовою ідейно-політичного життя. Для маленьких міст і містечок вони були особливими подіями, бо лише три рази упродовж року люди, гарно одягнувшись, масово виходили на вулиці і святкували. Думаю, що для дуже багатьох було абсолютно однаково, ЩО святкували.

Головним ставало інше - атмосфера свята. Адже інших свят у тих містах й містечках у ті часи практично не було. У демонстраціях обовязково брали участь й учні місцевих шкіл, починаючи з 5-6 класів. Добре памятаю, що вже із 8-го класу, мені доручали на демонстрації нести прапор школи.

Наша школа виходила здоровенною колонною (бо вона була найбільша в районі), гарно уквітчана і прикрашена. Директор школи М.П. Мисник, після того, як всі вишикувалися, знаходив мене в юрбі однокласників, кликав йти за ним і перед усіма передавав мені прапор школи.

Отримуйте актуальні новини освіти

Я йшов наперед колони, вчитель фізкультури, котрий командував парадом, довго мені «виставляв» руку з прапором (між іншим, той прапор був страшенно тяжким), вельмишановна Наталія Василівна (мій улюблений класний керівник), кілька разів підбігала до мене, щоб то комірець поправити, то краватку підтягати, то курточку осмикнути...

А тоді за мною в колону ставав директор із заступниками, духовий оркестр з блискучими інструментами, група прапороносців із прапорами тодішніх республік колишнього СРСР, і ми рушали до центру міста.

А обабіч вулиці стояли групками нарядні містяни, які із задоволенням спостерігали за нашим рухом, приєднувалися до хвоста колони й так усі разом прямували до центру... І чомусь найбільше з тих учнівських демонстрацій мені запам’яталися наші вчителі, які цього дня мали не буденний, а святковий вигляд, у незвичному для учнів одягу, з іншими зачісками...

І зовсім іншими для мене стали демонстрації, коли на ті ж вулиці рідного міста доводилося виводити колону працівників та учнів професійно-технічного училища, в якому працював директором. Наша училищна колона завжди була чи не найдовшою. Бо мали більше 700 учнів…

І ми завжди старалися, щоб наша колона завжди була найгарнішою. Бо кожна учнівська група (а іх було майже тридцять), мала свою «ізюминку» в оформленні. Й, відверто кажучи, це нікого не напружувало, а навпаки - заохочувало до видумки і творчості. Тож у нашій колін їхали й велосипеди, й прикрашені автомобілі; були спортсмени з гімнастичними вправами; демонструвалися театралізовані покази професій й багато інших святкових вибриків...

Але, мабуть, чи не найбільший «вибрик» був у 1984 році. За десять днів до першотравневої демонстрації до мене прийшов керівник районного відділку КДБ (а такі тоді працювали в кожному районі), і попередивши, що наша розмова не для поширення, сказав: за їхніми даними один із наших учнів під час руху в святковій колоні планує підірвати вибуховий пристрій в ту мить, коли будемо проходити повз трибуну з місцевим начальством. Він назвав його прізвище, але заборонив вести з ним будь-які розмови на цю тему, і доручив «приставити» до нього надійних дорослих для контролю поведінки.

Сказати, що я був ошелешений почутим, це не сказати нічого. Ігор С. (так звали того «героя») був складним хлопцем із непростим характером. Із складної сім’ї. Конфліктний і гострий у стосунках. Але у нас таких було 80 відсотків. І з ними, так як і з Ігорем, вдавалося знаходити спільну мову. Але, коли мова зайшла про подібний «вибрик», то, відверто кажучи, думки докупи зібрати було складно. А тут іще щодня почав викликати перший секретар райкому для розмов із якимись натяками. Бо йому, очевидно, також заборонили вести пряму розмову зі мною на цю тему. Один за другим приїхали до училища два заступники обласного керівника профтехосвіти. І іх трясло від незрозумілості ситуації, і мене...

Чи не два рази на день в училище почали заїжджати начальник місцевої міліції, інспектор у справах неповнолітніх, інші міліціянти... Та і сам Анатолій Григорович із КДБ (з яким у мене були давні дружні стосунки) - то телефонував, то перепиняв десь на дорозі із одним і тим же запитанням: «Чи все нормально?» Але апофеозом нагнітання ситуації став дзвінок від Голови Держкомітету УРСР з профтехосвіти Є.М.Кадацького, який мене добре знав. Ті, хто колись мав нагоду спілкуватися з Євгеном Михайловичем, пам’ятають , що той слів ніколи не обирав. Й від нього можна було почути такі мовні викрутаси, що ні до того, ні після того, іх не чутимеш. Телефонна трубка у моіх руках від його слів і тембру палала...

Очевидно, мій начальник отримав гарної прочуханки в ЦК. Із моря слів та відбірного мату я чітко почув одне: «Если что-то случится - пойдёшь под суд». І все. Якраз після того дзвінка мене знову викликали до місцевого райкому партії та сказали, що прийняте рішення нашу колону на демонстрацію не виводити. Жодного мого слова ніхто слухати й не думав... До свята залишалося два дні. Оформлення для колони було виготовлене, репетиції проведені... І що я мав сказати людям?

Але поки в розпачі йшов до училища, очевидно, у київських кабінетах схаменулися, що перегнули палицю. І мене в училищі чекав дзвінок із того ж райкому: «На демонстрацію колона виходить, але повна відповідальність за ВСЕ, покладається на директора».

Того року 1 Травня було сонячним і теплим. Всі, крім мене, й кількох найближчих мені людей, були у доброму гуморі та у святковому настрої. Жарти, веселощі, сміх... Одному мені не було смішно, бо бачив кількох незнайомих, що вешталися територією училища, атмосфера невідомості гнітила Телефонувати було нікому й нікуди. Святковий день, а мобільного зв’язку не було. Ватяними ногами я йшов на чолі колони до святкової площі. Не знаю чи це так, але мені здалося, що й міліції на площі було більше, ніж зазвичай, і начальство місцевого розливу, котре стояло на трибуні, було якесь надто напружене. На всіх попередніх демонстраціях нашу колону «пускали» першою після шкіл. Того разу ми йшли останніми. Як мені потім розповідали, цей факт місцеві жителі розцінили так: «Бо колона була найкраще оформлена і хотіли нею гарно завершити демонстрацію». Знали б вони правду... Коли наша колона проходила повз трибуну, рівень моєї напруги, як і місцевих керівників зашкалював... Це відчувалося у повітрі... І щойно останній ряд пройшов трибуну, мені страшенно захотілося випити чогось дуже хмільного. Хоч надворі було страшенно тепло...

Через кілька хвилин до мене підійшов той же Анатолій Григорович: «Вот видишь, как мы отлично поработали». Не знаю, що він мав на увазі... Але добре знаю, скільки разів упродовж того тижня, попри заборону, я із Ігорем С. розмовляв не одну, й не дві години… І він мене запевняв, що лише, бажаючи похизуватися перед старшими хлопцями, сказав про «бомбу» на демонстрації. Я Ігорю повірив...

Отримуйте актуальні новини освіти

Хмільне і гаряче ми спожили після завершення демонстрації з двома колегами, котрі були «в курсі». І я їм щиро подякував за підтримку. Щоправда, ні подяки, ні добрих слів на свою адресу я ні від кого не дочекався. А 1 червня відбулося засідання колегії Держкомітету УРСР із профтехосвіти, де мене дві години розпинали за недоліки в «идейно-политическом воспитании учашихся». І оголосили за це догану. Щоправда, через годину, коли ми сиділи за «чашкою чаю» з Євгеном Мизайловичем, той милостливо сказав, що «я отделался легкой кровью». Ось таким у мене було 1 Травня далекого 1984 року.

 Ігор Лікарчук

Теги:
Читайте також:

"Віктор Ляшко: учні 5-9 класів 10 годин на добу проводять в сидячому положенні"

""Як я «винайшла велосипед» або про навчання молодших школярів у Канаді" - Олександра Журавльова"

"Вчителям пропонують підвищити кваліфікацію з цифрової грамотності"

Місце в рейтингу новин: 3408 місце
Рейтинг 0 из 5 на основе 0 оцінок
Коментарі {0}

Чтобы оставить свой комментарий, необходимо зарегистрироваться.

Опитування
Як ви оцінюєте роботу Шкарлета С.М.
Інші новини