Найбільша біда української освіти: не можна кожен рік змінювати правила гри - Ігор Лікарчук

Найбільшою бідою української освіти за роки Незалежності було те, що кожен новий міністр відкидав (повністю чи частково) те, що робили попередники, але обов’язково пропонував щось нове, яке наступний міністр знову посилав далеко-далеко...

Я не про те, що формула фінансування університетів, яка почала працювати лише рік тому, є хорошою чи поганою. Упродовж року функціонування системи (чи, навіть, двох років) об’єктивний висновок про те, хороша вона чи погана, - зробити НЕ МОЖНА.

Я про те, що НЕ МОЖНА кожен рік змінювати правила гри. Тим більше, якщо в цю «гру» втягнуті сотні тисяч людей. І майбутнє держави. Й при цьому ніхто не може сказати, чи буде нове кращим від старого. Бо для того, щоб це сказати потрібно експериментувати, вивчати, аналізувати, зважувати всі «за» і «проти».

А не так, як те робиться і робилося в освіті: зібралася кучка людей (творча група, «експерти», комісія та ін. міжсобойчик), позасідали, пообговорювали, кинули, образно кажучи, кістку громадськості, щоб та, начебто, «взяла участь») і - готова нова «реформа».

А, зважаючи на те, що Міністри освіти в Україні змінюються чи не кожні два роки, то це взагалі стає системним явищем і проблемою з проблем. Ось тому і реформ в освіті, справжніх реформ - НЕМАЄ.

P.S. І для підтвердження цієї моєї думки такий приклад. Чому ЗНО в Україні (!) вдалося? Серед іншого й тому, що ЗНО в експериментальному режимі апробувалося майже 4 роки. Чотири роки!!!!!! Уявляю, яке б було те ЗНО, якби воно розпалося без експериментальної апробації технології проведення та процедур. І чи було б воно взагалі?

Ігор Лікарчук