Чому телеуроки не потрібні

Коли я іще працював директором навчально-методичного Центру, один керівник запропонував, щоб центр зайнявся записом телеуроків сертифікованих учителів.

Я йому висловив кілька власних думок про телеуроки. Бо ними сьогодні вщерть заповнений освітній сегмент українського Інтернету. Чому українського? Та тому, що нічого подібного іншими мовами (крім російської та трішки білоруської) я там не знайшов. Не дуже багато знайшли й мої колеги, яких я попросив те зробити. У Інтернеті сила-силенна дистанційних курсів, пізнавальних матеріалів, які можуть стати неоціненним джерелом для ефективного дистанційного чи традиційного освітнього процесу, а от класичних уроків, під час яких у центрі уроку і уваги - учитель і лише він - мізер. Звичайно, якщо не рахувати українські, російські, білоруські телеуроки...

Думаю, що ідея проведення телеуроків з’явилася у тих керівників органів та закладів освіти, які ще ніяк не можуть позбутися у своїй педагогічній свідомості рефлексії за так званими «відкритими уроками», котрі ще із середини 50-х років минулого століття були невід’ємним атрибутом «методичної роботи» в закладах освіти, і без яких не відбувалося жодне дійство навколо вчителя. Чи перевірка його роботи, чи вивчення його досвіду, чи атестація, чи проведення якогось семінару для колег - без «відкритих уроків» не відбувалися.

Дарма, що іще у 80-90-х роках минулого століття в епоху Амонашвілі, Лисенкової, Зязюна практика методоцентризму навколо «відкритих уроків» була фактично засуджена передовим учительством і директорами шкіл, вона успішно прижилася в системі освіти незалежної України. Більше того, Міносвіти в різні часи із дивною наполегливістю та майже садистським задоволенням, проведення «відкритих уроків» визначало обов’язковою складової учительської атестації. Дарма, що всі прекрасно розуміли просту істину: відкриті уроки - це шоу. Шоу для тих, хто прийшов на цей відкритий урок. А учні в цьому шоу завжди відігравали роль акторів. Дуже часто чи майже завжди - із наперед вивченими запитаннями та відповідями, за сценарієм, розписаним до секунд... Розумні люди також прекрасно розуміли й те, що побачити справжню, а не награну, педагогічну майстерність вчителя на «відкритому уроці» - практично не можливо. А ті, кого не можна віднести до категорії розумних, отримували примітивну насолоду від шоу... Особливо, якщо вчитель не тим боком повертався до класу...

У нашому сьогоденні шоу стало звичним явищем життя. І освіта своїми телеуроками стала частиною цього загальнодержавного шоу. Але, якщо порівняти «відкритий урок» і телеурок, то я, попри моє абсолютне несприйняття «відкритих уроків», віддаю перевагу останнім. Бо єдине задоволення і позитив , які я особисто отримував від відвідування відкритих уроків (а мені їх довелося бачити і проводити чимало) , це було спостереження за учнями. Не за вчителем, на якого спрямована камера під час телеуроку, а за учнями, яких, як правило, під час телеуроків не видно, або якщо і видно - то в ролі масовки. Хоч на будь-якому уроці головне - учні. І нам уже давно потрібно переходити в освітньому процесі від вчителецетризму до дитиноцентризму. Телеуроки продовжують орієнтувати на вчителецентризм у освітньому процесі.

Якби мене запитали, чи потрібні телеуроки, я відверто заявив би, що не потрібні. І на те є кілька причин.

Перша. Педагогічну діяльність не можна будувати за зразком. Цього дуже прагнули в освіті СРСР. Навіть масовими тиражами видавалися офіційні посібники для вчителів, у яких було детально розписано, як проводити кожен урок з кожної теми для того чи іншого навчального предмета. Уявляєте: «от окраин и до окраин необъятной Родины» всі вчителі з однієї й тієї ж теми однаково проводять ідеологічно і методично вірні уроки. В Україні подібні методички також видаються. Але, Слава Богу, вони не грифуються, як в СРСР, і їх на прилавках стільки, що можна серед них обирати. Чого також в СРСР не було. Тепер нам замість методичок пропонують телеуроки. Тобто «роби так, як під час телеуроку». Хороший вчитель і без телеуроків знає, як працювати, а не дуже хороший - навіть подивившись десяток телеуроків, не зможе їх відтворити у своєму класі. Бо йому Господь не дав того, завдяки чому стаєш Учителем. Й телеуроки тут не допоможуть.

Друга причина. Учитель, який проводить телеурок показує методи навчання й технологічні прийомі, які апробовані ними для конкретної учнівської аудиторії. У іншого вчителя - інші учні, інші технічні можливості, інша педагогічні майстерність і педагогічна ментальність... Як за таких умов все побачене можна відтворити? А, якщо не можна, то для чого такі уроки потрібні? Хіба що для шоу.

І остання причина мого несприйняття телеуроків. Педагогічний процес - живий процес. Це дійство. Це особлива аура. Це незримі зв’язки на рівні підсвідомості між учнем і вчителем. Без цього педагогіка мертва. Такою, як вона є у дисертаціях. Або під час телеуроків. Бо вчитель, який його проводить, не бачить тих, для кого він його проводить... А це сізіфова праця. Праця без віддачі.

Чув багато думок про те, що телеуроки можуть використовувати батьки для того, щоб допомогти своїм дітям навчатися під час дистанційки. Слухаю таке й думаю: «То, можливо, варто батькам показувати лекції професорів медуніверситетів про те, як провести операцію апендициту в домашніх умовах?»

І насамкінець. Якщо хтось думає, що телеуроки - це дистанційне навчання, той жорстоко помиляється. Це неякісний ерзац дистанційного навчання. Дистанційне навчання, серед іншого, це коли будуть запропоновані здобувачам освіти, скажімо, спеціально розроблені й адаптовані до умов дистанційного навчання курси, якими здобувач буде оволодівати самостійно під контролем вчителя. Але таких курсів обмаль. І як з ними працювати переважна більшість вчителів і учнів не знає. Натомість є телеуроки. Дарма, що користь від них іще менша, ніж від «дистанційного навчання» у формі завдань та відповідей у вайбері....

Написав ці роздуми, а в Інтернеті з’явилася інформація, що Інститут розвитку освіти готує новий цикл телеуроків. За бюджетні кошти. Очевидно, що з більшою користю кошти використати не можна. То і витрачають за принципом: чим би дитя не тішилося, якби не плакало...

А я від пропозиції записувати телеуроки відмовився... І не жалкую. Не хотів робити дурну роботу. З якої нормальні люди будуть сміятися.

Ігор Лікарчук