"Крах профтехосвіти" - Ігор Лікарчук

Профтехосвіта України: крах системи став іще ближчим.

До такого висновку приходжу, прочитавши статтю очільника Національного агентства кваліфікацій п. Юрія Баланюка. У ній йдеться про створення мережі кваліфікаційних центрів, котрі будуть «присвоювати професійні кваліфікації без необхідності навчання в закладах освіти».

І, як наголошує автор, мова не йде про «лікарів, суддів, поліцейських чи інших професій, щодо кваліфікацій яких наявна законодавча вимога мати профільну освіту», а про робітничі спеціальності, що зараз є прерогативою системи професійної (професійно-технічної) освіти.

Іншими словами, після того, як такі кваліфікаційні центри запрацюють, потреба навчатися рік чи три у професійно-технічних навчальних закладах зникне.

Можна шляхом самоосвіти оволодіти необхідними знаннями, уміннями та навичками, прийти у кваліфікаційний центр, скласти іспити і отримати «сертифікат про присвоєння професійної кваліфікації, який визнається державою».

А іще, очевидно, можна бути навчитися певним навикам і умінням у конкретного майстра, на конкретному робочому місці, і також, склавши іспити, отримати сертифікат про присвоєння кваліфікації.

У мене немає ніяких сумнівів у тому, що такий підхід правильний і абсолютно відповідає запитам часу. Стверджую це, як людина, котра майже десять років очолювала професійно-технічне училище, 5 років - обласний Комітет із професійно-технічної освіти, захистила дві дисертації із проблем управління профтехосвітою, була співавтором багатьох нормативних і концептуальних документів із питань профтехосвіти…

Але той самий досвід дає мені підстави стверджувати і наступне.

1. Рішення про створення кваліфікаційних центрів - великий і, мабуть, останній гвіздок у труну, в якій буде похована радянська система профтехосвіти, якою уже більше тридцяти років лишається система профтехосвіти України. І у закладах якої, муляра чи плиточника (невідомо якої якості) можуть готувати три (!!!!) роки. А тепер людина, котра захоче стати ХОРОШИМ муляром, зможе кілька місяців попрактикуватися на робочому місці разом із майстром, а потім отримати сертифікат. Між іншим, у необхідності такого чи подібного кроку я іще на початку 90-х я намагався переконати авторський колектив однієї з перших Концепцій реформування профтехосвіти, але куди там…

2. Зазнали повного краху т.з. реформи системи профтехосвіти, котрі проводилися за останні тридцять років. Бо, якби вони були успішними, то не було б необхідності створювати кваліфікаційні центри. Саме професійно-технічні навчальні заклади й могли стати тим інструментом «для вирішення конкретних кадрових питань галузі економіки чи корпорації», про який йдеться в статті. Але не стали, хоч державних грошей на «реформи» системи профтехосвіти і на зарплати чиновників, які ті реформи проводили, затратили тьму.

3. Я не сумніваюся, що створення таких центрів (а зацікавленість роботодавців в них очевидна, як і є очевидна їхня підтримка з боку бізнесу), неминуче зумовить необхідність негайного перегляду основних засад функціонування існуючої системи професійної (професійно-технічної) освіти. І, якщо хтось хоче, щоб ця система відродилася, то необхідно нарешті набратися відваги і прийняти рішення про: а) її роздержавлення та приватизацію; б) про розрив примусового шлюбу системи ПТО і народної освіти, який був укладений за командою Москви у 1989 р., і з якого й почався крах системи через її школяризацію; в) переорієнтацію системи із забезпечення соціальних функцій (в контексті утримання тих, хто не може чи не хоче навчатися в загальноосвітній школі), на мобільну та ефективну систему формування професійних кваліфікації.

Про все це я почав говорити іще на початку 90-х років минулого століття. Але тоді було прийнято рішення реанімувати труп радянської ПТО. Чим і займаємося тридцять років. Результат відомий.

Ігор Лікарчук