UA Рус

"Про страхи дорослих і дітей" - Світлана Ройз

Про страхи дорослих і дітей - Світлана Ройз

Про страхи дорослих і дітей. І роздуми про те, чим відрізняються страхи сучасних дітей і їх батьків. (Сподіваюся, практичне, але велике).

Якщо ми систематизуємо типи страхів - їх може бути величезна кількість:

- вроджені, спадкові (є дослідження про те, що в латеральному ядрі мигдалеподібного тіла «зберігається» те, що було травматизацією для наших предків. І є дослідження (на мишах) про те, що передається цей досвід і ці тригери мінімум 7-ми поколінням спадкоємців);

- придбані (наприклад, викликані ЗМІ страхи, страхи спровоковані вихованням - «дядько з бородою тебе забере»);

- вікові (з отриманням життєвого досвіду, і розвитком в підтримці і безпеці деякі страхи проходять самі);

- денні і нічні, інстинктивні, міжособистісні, техногенні (страх пожеж або ДТП, наприклад)...

Всі страхи можна умовно розділити на кілька великих груп - страхи природні і страхи соціальні.

Якщо зовсім узагальнити - Природні - пов'язані із загрозою для життя (страх захворіти, укуси комах, змії, блискавки, політ, страх голоду, страх салюту (пострілів).

І страхи соціальні (страх запізнитися, зробити помилку, отримати погану оцінку, звільнення, зміни місця роботи, страх відмовити, страх бути «лузером».

І ось що цікаво - у покоління батьків (35-50) більше страхів соціальних, а у тих, кому зараз до 30-35 - більше природних. Саме про них говорять - «ой, які ніженки, їх все лякає. У наш час так не було, вони просто розбалувані». І саме вони з більшою легкістю ставляться до соціальних норм і вимог. Дозволяють собі в соціальному житті те, чого ми собі б точно не дозволили.

Я міркувала про те, чому так може бути. Можливо, тому що нас виховували «соціальними істотами» більше, ніж «тілесними».

За дуже рідкісним винятком - дорослі не були уважні до потреб тіла, до емоцій. Нас виховували батьки з травмою «виживання» - з депривації за все, що стосується тіла і емоцій (ми чули слова - «вся сила в інтелекті», «я мислю - отже, існую». Головне - бути хорошою людиною. В першу чергу потреби суспільства , потім свої.

З неможливістю (звичайно, знову з винятками) сформувати здорову прихильність (в якій ми можемо довірити близьким свої страхи і тривоги, розслабитися об когось і відчувати). З медичним насильством. (Ми, як мінімум, лежали в лікарнях самі). З острахом конфліктів (поганий мир - кращий за хорошу війну). Це не означає, що ми не боялися - ми дуже боялися, але навчилися «дивитися на інше», «заморожувати», адаптуватися - ці страхи пішли в тінь. Але саме вони іноді затоплюють нас - захльостують панікою і паралізують або провокують спалахи агресії. Це вони накривають нас - коли щось несподівано стає тригером.

Під будь-яким текстом про дбайливість до дітей обов'язково буде питання: «а як ми вижили в наш час?» І одночасно під будь-яким текстом про дитячі емоції, страхи, болі, травмах - в коментарях більше тих, хто пише не про дітей, а про свої страхи, травмах і емоціях - тому що сам текст або тема стає їх тригером.

Я привчила себе до того, що, коли я пишу тексти про дітей і для дітей - мені, в першу чергу, потрібно подбати про дорослих. Тому що часто, читаючи складний текст, переглядаючи складний фільм або мультфільм - з «тіні» дорослих вистрибує наша дитяча частина - те, що було не проговорено, несвідомо, не прожито, що не відіграно, не дозволено і не вивільнено в нашому дитинстві.

І тут ключове слово - вижили. Для того, щоб вижити - потрібно перебувати в постійній мобілізації або відключитися, потрібно заморозити почуття, потрібно диссоціюватися, щоб витримати напругу.

Ті, хто звик виживати - часто не можуть розслабитися. Не можуть грати. Не можуть бути присутніми в теперішньому часі.

Механізм такий - те, чому не дається місце, що ми не можемо переварити - йде в тінь. І з тіні несподівано проявляється під дією тригерів, хронічного стресу, а іноді і втоми. Мигдалина зберігає пам'ять про все, що нас (і наших предків) лякало. Заблокувати мигдалину неможливо (і не потрібно) - в ній доступ до всіх емоцій. І чим більше у нас травматизації і страху, тим складніше у нас з почуттями та емоціями.

І ось тут починається цікаве, можливо, те, що наші діти дозволяють собі «відкрито боятися» (злитися, ображатися) - може якраз говорити про те, що поруч з нами їм безпечніше, надійніше, що ми більш уважні до їхнього тіла і емоцій , поруч з нами у страхів, що зберігаються в мигдалині, є можливість вивільнитися.

Але - про що нам важливо дбати. Жити в світі розмитих цінностей, невизначеності (різних її видів, включаючи гендерну в підлітковому віці) - нестійко.

Жити без правил, стійких «так і ні», хитання в виховних концепціях - хитко.

Жити в світі непередбачуваних новин - капець як страшно. Дітям важливі правила, важливий режим дня, важливі чіткі обов'язки і права. Важлива наша доросла авторитетність. Наша Роль дорослого - батьків.

Важливі розмови з нами, важливо дозвіл дивитися на свої страхи і йти крізь них (чим більше у нас своїх страхів, в тому числі, зробити помилку, тим більше ми захищаємо дитину від того, на що їй під силу дивитися і справлятися).

Позбавлятися від страхів повністю не можна - це частина інстинкту самозбереження, страхи - наші правоохоронці. (І з дітьми ми перетворюємо страх в «хранителя»).

Наше завдання зробити їх «заряди» такими, щоб вони не заважали нашій життєвості. І, можливо, навчитися вчасно себе говорить- "О! Це зараз мій пра ............ .дідусь по материнській лінії всередині мене каже - НЕБЕЗПЕЧНО! Він же не знає, що зараз 21 століття. Я в безпеці".

Ми - нащадки міцно наляканих людей. Адже виживали ті, хто краще і адаптивніше боявся - не їв те, що отруйне, здригався від кожного шороху вночі - і тому швидко реагував, співпрацював (або не співпрацював) з іншими і передав свої гени через багато поколінь нам.

Ось тут мені важливо уточнити - є різниця тривоги і страху. Страх має межі. Тривога - немає. Якщо нам вдається перевести відчуття глобальної тривоги в конкретний страх - прекрасно (наприклад, питанням - а що може статися поганого чи хорошого). Робота з тривогою і страхом відрізняється.

Підпишіться на email розсилку!

Анна Фрейд - одна з перших використала гру в аналітичній психотерапії - помічала, що діти, які пережили бомбардування Лондона, часто на її прийомах будували з кубиків будиночки і руйнували їх, «бомбили», відіграючи те, що бачили і чули. В контакті зі стабільним дорослим в безпеці - отримали можливість відреагувати, і вивільнити то, що було пережито і придушене - це допомагає не розвинутися травмі.

Дітям важливо мати можливість в грі - прожити свій страх (і нам важливо спостерігати за їх іграми і підключатися до них - пропонуючи виходи зі складних ситуацій), читаючи книжки і дивлячись мультики, в яких є конфлікти і подолання (але - які відповідають їхньому віку і силам) - проходять свій шлях героя.

Дітей (і нас - дорослих) важливо привчати писати - історії, есе (мрію про те, щоб есе (не те, що зараз в школі) стало частиною навчального процесу. Письмові практики (письменницькі практики) допомагають як мінімум відкрити кришку нашого киплячого емоціями «внутрішнього чайника», структурують внутрішній простір, визначають карту нашої внутрішньої території.

Дітям важливо розповідати про те, що відбувалося в нашому роду, що відбувалося в нашій історії, що відбувається зараз в країні, що відбувається в житті - в тій формі, яка для них зрозуміла, безпечна, переносима. І, звичайно, їм важливо мати можливість сказати нам - «я боюся» - і отримати підтримку.

І сказати «я боюся» - іноді означає - "я довіряю твоїй силі і допомозі".

Доброго дорослішання heart

Світлана Ройз

Опубліковано:
Освітній портал
Редакція сайту не є автором статті, тому всі його джерела належать автору самої статті
0.0
Актуальність і новизна:
Подача і оформлення матеріалу:


Вам також може сподобатись

Показати більше

Нещодавні матеріали бібліотекки

Показати більше

Підпишіться на email розсилку!

Отримуйте тільки свіжу і цікаву інформацію про новини освіти в Україні та за кордоном

Новина додадана до збережених

Перейти до кабінету
x
x
Статус користувача