10 викликів для нового міністра освіти

Дитсадок, школа, університет, підвищення кваліфікації… Освіта супроводжує сучасну людину все життя. На жаль, у випадку України на кожному з цих етапів маємо проблеми, які потребують уваги з боку держави, передусім з боку Міністерства освіти і науки.

Візьмемо для прикладу умовного українця і прослідкуємо його шлях від народження до зрілості, пише Укрінформ.

Отже, наш українець народився. Якщо його батьки бажають працювати, дитину треба віддати в ясла. А ось і перший виклик: ясел не вистачає. Лише 17% маленьких українців мають до них доступ.

Добре, до 3 років дитиною можуть опікуватися мама й бабуся. Але ж потім потрібен дитячий садок. І не просто «камера схову», в яку можна віддати дитину на робочі години, а установа раннього розвитку.

Саме в дошкільному віці закладаються основи майбутньої дорослої людини. Є ще один важливий момент. На етапі дитсадка у дитини можна виявити певні проблеми й мати час на їх виправлення. В багатьох випадках вчасне лікування чи реабілітація дозволяють піти до школи вже без цих проблем. Або ж констатувати особливі освітні потреби та підготуватися до інклюзивного навчання.

А тепер чесно запитаємо: чи буде займатися раннім розвитком дитини нянечка, що працює «за мінімалку»? За статистикою, 55% вихователів отримують зарплату, якої вистачає хіба що на їжу. Ось і другий виклик.

Наступна цифра ілюструє третій виклик: 95% українських школярів, випускаючись зі школи, мають хронічні захворювання. При тому, що більшість із них ідуть у перший клас здоровими!

Причини? Непродумана шкільна програма. На більшості уроків – довге сидіння за партою, зануривши носа в книжку. На фізкультурі – гонитва за здачею нормативів замість оздоровлення.

Українські школи взагалі досить архаїчні. А як інакше, якщо 50% вчителів старші 50-и років? Це – наш четвертий виклик. Серед них є багато прогресивних педагогів, але все ж людям поважного віку важче сприймати шалений темп змін у сьогоднішньому світі. Та й «совковий» підхід до навчання скоріше зустрінемо тут, аніж у молодих фахівців.

Йдемо далі. Наш українець зустрів світанок на шкільному випускному – час замислитися про подальшу освіту.

Може, здобути професійну освіту? Та ви що! Це ви про ПТУ – «помогите тупому устроиться»? Та туди ж ідуть лише ті, кому не вистачило розуму вступити до університету! Вони тільки й роблять, що п’ють горілку й палять цигарки без фільтра.

На жаль, саме такі стереотипи панують у суспільстві щодо профтехосвіти. Тому наш п’ятий виклик, скоріше, комунікаційний. Адже факти кажуть зовсім про інше. Багато українських професійних коледжів виглядають сучасно та дають випускникам реальну спеціальність. Якою можна заробляти хоч в Україні, хоч за кордоном. Причому заробляти подекуди набагато більше, аніж заробляють люди з дипломами вишів.

Є ще суто українське явище, коли під професійну освіту відкриваються вищі навчальні заклади. Хоча навряд чи ви під час ремонту в квартирі будете запитувати у бригади робітників диплом Сантехнічного університету чи Академії слюсарів.

Якщо ж наш українець захоче отримати дійсно якісну вищу освіту, вибір у нього буде небагатим: лише 1% вітчизняних університетів входять до престижних міжнародних рейтингів. Звідси – шостий виклик: необхідність підвищення якості вищої освіти. В тому числі шляхом об’єднання зусиль різних вишів.

А може, піти в педагогічний університет? Ні. Нашого абітурієнта навряд чи це зацікавить. Молодий вчитель, навіть геніальний, не може претендувати на високу зарплату. Справа в тарифних сітках, які не дозволяють мотивувати працівників за критеріями ефективності. Натомість гарантують доплати «за вислугу років», незалежно від якості роботи. Це – сьомий виклик, і він повністю знаходиться у компетенції МОН.

Припустимо, наш українець все ж закінчив університет. В комплекті з дипломом отримуємо восьмий виклик: 50% бакалаврів не можуть працевлаштуватися. Причин багато. Серед них – неефективний розподіл бюджетних місць у вишах. З року в рік держава «замовляє» ту ж саму кількість юристів, економістів та математиків, не слідкуючи за тенденціями ринку праці.

Згадаємо й давню хворобу української вищої освіти – її теоретичний характер. Далеко не кожен випускник вишу є фахівцем, готовим застосувати свої знання на практиці. А багато з них і не думають працювати за фахом, розглядаючи диплом просто як модний аксесуар.

Сучасний світ – він про lifelong learning, безперервну освіту. Отже, нашому українцю не обійтися без освіти дорослих. Так, вгадали – тут ховається дев’ятий виклик. Україна залишається однією з небагатьох країн Європи, де освіта дорослих ще не підтримується на законодавчому рівні.

При цьому з держбюджету щорічно витрачається не менше 2 млрд грн на освіту дорослих, але половина цих коштів йде на адміністративні витрати, а не навчання безпосередньо. Конкурсних механізмів розподілу цих коштів немає, як немає і доступу до них недержавних організацій. Майже неможливо організувати освіту дорослих на рівні громад.

Розв’язати це питання покликаний закон «Про освіту дорослих», який уже прийнято у першому читанні. Важливо, щоб до другого читання він не «розгубив» свої найбільш прогресивні статті.

Ну, і десятий виклик – хоча насправді перший – звісно ж, війна. Шкільні бомбосховища, дистанційне навчання для мешканців ТОТ, ремонт зруйнованих приміщень, шкільні автобуси, збереження зв’язку з українською освітою для дітей за кордоном – перераховувати проблеми можна довго.

Відповісти на всі виклики можна лише в тісній співпраці МОН з Верховною Радою, іншими органами влади, громадськими організаціями, міжнародними партнерами. Зі свого боку я готова до такої співпраці. І щиро бажаю, щоб новому міністру все вдалося.

Юлія Гришина